Опубліковано
23 травня 2016
року,
15:30
Затримався в небі: у Новомосковському районі школярі увічнили пам’ять загиблого АТОшника
3958
Світлим, доброзичливим, чуйним, інтелігентним – таким запам’ятається десантник Вадим Ричков. У березні 2014-го він добровольцем пішов захищати східні кордони України. Та бойова вдача зрадила його, і через п’ять місяців він загинув від вражої кулі. Пам’ять про хоробре серце віднині буде увічнена в меморіальній дошці. Її відкрили на фасаді Гвардійської школи Новомосковського району, де навчався захисник.
Тепер учнів Гвардійської середньої школи щоранку зустрічатиме меморіальна дошка. Її прикріпили на фасаді будівлі, аби увічнити пам’ять про десантника Вадима Ричкова. На шкільне подвір’я на відкриття пам’ятної дошки прийшли рідні, однокласники, молодь.
Десантник споглядає з настінної плити усміхнений і життєрадісний. Таким чоловік закарбувався в пам’яті тих, хто його знав.
«24 роки тому в ці травневі дні ми закінчували цю школу. Сміялися, мріяли. І уявити не могли, що через багато років на цьому подвір’ї нам доведеться відкривати табличку. Дивіться на неї й пишайтеся подвигом земляка», – дає напуття молоді однокласник Вадима Олександр Карпушенков.
Коли прийшла біда, Вадим пішов на лінію фронту за покликом серця. Добровольцем. Бойові побратими згадують, боронив рідну землю по-козацьки звитяжно, із завзятістю рвався в кожен бій. І не без гордості підіймав жовто-блакитний прапор у звільнених населених пунктах.
«Я познайомився з Вадимом у зоні АТО. З ним завжди було приємно спілкуватися на будь-яку тему – чи то про кохання, чи то про війну… Він був порядною людиною, писав вірші, малював, грав на гітарі. Та іноді приходить час, коли чоловік змушений взяти в руки зброю, аби захищати. Він віддав життя, щоб ви мали безтурботне дитинство та могли ходити до школи. Наш обов’язок – пам’ятати про таких героїв», – каже бойовий товариш загиблого Петро Шкапяк.
У Гвардійській середній школі Вадим Ричков навчався, закінчив її із золотою медаллю. У ці травневі дні йому б виповнилося 41.
«Він прийшов у перший клас маленьким світловолосим хлопчиком. Завжди був життєрадісним, допитливим, добрим другом, добре вчився. Дуже рано він пішов від нас: не встиг побути з рідними, поставити на ноги сина. Вадим би приніс багато користі суспільству. Вірю, що він загинув недаремно», – певна перша вчителька десантника Марина Сідорчина.
Друзі розповідають, що Вадим Ричков також активно займався волонтерством. Допомагав охоче. Адже, як і більшість українців, він – з великим добрим серцем. Для нього не було складно дістати армійське спорядження, харчі чи навіть необхідну техніку.
Дружина загиблого, Тетяна, тільки-но чоловік вирушив на передову, змінила підприємницьку діяльність на волонтерську та спрямувала заощаджені кошти на допомогу українській армії. Не дивлячись на важку особисту втрату, жінка й далі продовжує підтримувати бійців.
Загибель українців – важка втрата для всієї країни. Однак вони назавжди залишаться в нашій пам’яті. Десантники не вмирають – вони йдуть у небо.
На шкільне подвір’я на відкриття пам’ятної дошки прийшли учні....
...рідні, однокласники...
Видим Ричков віддав життя, щоб ці діти мали безтурботне дитинство та могли ходити до школи.
Він споглядає з настінної плити усміхнений і життєрадісний. Таким чоловік закарбувався в пам’яті тих, хто його знав.
«24 роки тому в ці травневі дні ми закінчували цю школу. Сміялися, мріяли. І уявити не могли, що через багато років на цьому подвір’ї нам доведеться відкривати табличку. Дивіться на неї й пишайтеся подвигом земляка», – радить молоді однокласник Вадима Олександр Карпушенков.
Сьогодні до дошки несуть квіти...
...в знак поваги...
...і пам'яті.
«Вадим прийшов у перший клас маленьким світловолосим хлопчиком. Завжди був життєрадісним, допитливим, добре вчився. Дуже рано він пішов від нас. Вірю, що він загинув недаремно», – каже перша вчителька Марина Сідорчина.
Однокласники загиблого десантника створили стенд на його честь. Передали його до шкільного музею.
Фотоапарат зупинив мить. На знімках 24-річної давнини Вадим Ричков – юний, мрійливий та сповнений сподівать.
Десантники не вмирають – вони йдуть у небо.
Тепер учнів Гвардійської середньої школи щоранку зустрічатиме меморіальна дошка. Її прикріпили на фасаді будівлі, аби увічнити пам’ять про десантника Вадима Ричкова. На шкільне подвір’я на відкриття пам’ятної дошки прийшли рідні, однокласники, молодь.
Десантник споглядає з настінної плити усміхнений і життєрадісний. Таким чоловік закарбувався в пам’яті тих, хто його знав.
«24 роки тому в ці травневі дні ми закінчували цю школу. Сміялися, мріяли. І уявити не могли, що через багато років на цьому подвір’ї нам доведеться відкривати табличку. Дивіться на неї й пишайтеся подвигом земляка», – дає напуття молоді однокласник Вадима Олександр Карпушенков.
Коли прийшла біда, Вадим пішов на лінію фронту за покликом серця. Добровольцем. Бойові побратими згадують, боронив рідну землю по-козацьки звитяжно, із завзятістю рвався в кожен бій. І не без гордості підіймав жовто-блакитний прапор у звільнених населених пунктах.
«Я познайомився з Вадимом у зоні АТО. З ним завжди було приємно спілкуватися на будь-яку тему – чи то про кохання, чи то про війну… Він був порядною людиною, писав вірші, малював, грав на гітарі. Та іноді приходить час, коли чоловік змушений взяти в руки зброю, аби захищати. Він віддав життя, щоб ви мали безтурботне дитинство та могли ходити до школи. Наш обов’язок – пам’ятати про таких героїв», – каже бойовий товариш загиблого Петро Шкапяк.
У Гвардійській середній школі Вадим Ричков навчався, закінчив її із золотою медаллю. У ці травневі дні йому б виповнилося 41.
«Він прийшов у перший клас маленьким світловолосим хлопчиком. Завжди був життєрадісним, допитливим, добрим другом, добре вчився. Дуже рано він пішов від нас: не встиг побути з рідними, поставити на ноги сина. Вадим би приніс багато користі суспільству. Вірю, що він загинув недаремно», – певна перша вчителька десантника Марина Сідорчина.
Друзі розповідають, що Вадим Ричков також активно займався волонтерством. Допомагав охоче. Адже, як і більшість українців, він – з великим добрим серцем. Для нього не було складно дістати армійське спорядження, харчі чи навіть необхідну техніку.
Дружина загиблого, Тетяна, тільки-но чоловік вирушив на передову, змінила підприємницьку діяльність на волонтерську та спрямувала заощаджені кошти на допомогу українській армії. Не дивлячись на важку особисту втрату, жінка й далі продовжує підтримувати бійців.
Загибель українців – важка втрата для всієї країни. Однак вони назавжди залишаться в нашій пам’яті. Десантники не вмирають – вони йдуть у небо.
На шкільне подвір’я на відкриття пам’ятної дошки прийшли учні....
...рідні, однокласники...
Видим Ричков віддав життя, щоб ці діти мали безтурботне дитинство та могли ходити до школи.
Він споглядає з настінної плити усміхнений і життєрадісний. Таким чоловік закарбувався в пам’яті тих, хто його знав.
«24 роки тому в ці травневі дні ми закінчували цю школу. Сміялися, мріяли. І уявити не могли, що через багато років на цьому подвір’ї нам доведеться відкривати табличку. Дивіться на неї й пишайтеся подвигом земляка», – радить молоді однокласник Вадима Олександр Карпушенков.
Сьогодні до дошки несуть квіти...
...в знак поваги...
...і пам'яті.
«Вадим прийшов у перший клас маленьким світловолосим хлопчиком. Завжди був життєрадісним, допитливим, добре вчився. Дуже рано він пішов від нас. Вірю, що він загинув недаремно», – каже перша вчителька Марина Сідорчина.
Однокласники загиблого десантника створили стенд на його честь. Передали його до шкільного музею.
Фотоапарат зупинив мить. На знімках 24-річної давнини Вадим Ричков – юний, мрійливий та сповнений сподівать.
Десантники не вмирають – вони йдуть у небо.
Завантажуємо ще