Опубліковано 31 липня 2020 року, 12:20
Історична довідка

Публікація оновлюється щорічно в кінці І кварталу наступного за звітним року . 

Степове Подніпров’я є частиною “Великого поясу євразійських степів” або Великого Степу, як називали цю територію в давнину. Ця географічна особливість визначила специфіку давньої історії, археологічних культур Степового Подніпров’я і району Надпоріжж. По-перше, степи Північного Причорномор’я пов’язують Азію та Європу та були “коридором”, через який у давнину та середньовіччя пройшло багато племен; по-друге, природа степів найбільш сприятлива для життя, насамперед скотарів. Численність пам’яток археології, багатоетнічний склад населення, постійний процес асиміляції та сусідство різноманітних культур; нарешті, широкий хронологічний діапазон археологічних об’єктів – стоянок, поселень, могильників, – такі головні риси давньої історії Степового Подніпров’я.

Найдавніші пам’ятки археології краю належать до епохи середнього палеоліту та датуються 150-40 тис. років тому. Сліди проживання та діяльності неандертальців на території краю знайдені у Криворізькому районі, на території сучасних міст Кам’янське та Дніпро. До числа найбільш відомих найдавніших пам’яток епохи середнього палеоліту Дніпропетровщини належать стоянка у балці Сажівка поблизу селища Старі Кайдаки та стоянка Романково (сучасне місто Кам’янське). Особливе місце серед археологічних пам’ятників краю належить Романковській стоянці.

Багато пам’яток епохи каменю (від палеоліту – давньокам’яного віку – до неоліту – новокам’яного віку) знаходиться в районі колишніх дніпровських порогів, як правого, так і лівого берегів Дніпра. Кожна балка, острів Надпоріжжя пов’язані з пам’ятками археології, зокрема, з найдавнішими. До числа найбільш яскравих та відомих належать могильники епохи мезоліту (середньокам’яного віку, Х - VІІ тис. років тому) – енеоліту  (ІV тис. років до н. е.)  поблизу сіл Волоське, Микільське Солонянського району, Василівка Синельниківського району, селище Чаплі (сучасне місто Дніпро). Це найбільш давні могильники півдня Східної Європи, в яких знайдені крем’яні наконечники стріл та списів, ліпні горщики, прикраси і амулети з кістки, зубів тварин, а також золота (Чаплинський могильник).

Степи Подніпров’я з доби мідно-кам’яного віку (ІV - ІІІ тис. до н. е.) до середньовіччя (ХІІІ – ХІV ст.) населяли так звані курганні народи – давньоарійські, іраномовні, а також тюрко- і монголомовні скотарсько-землеробські племена, у середовищі яких виник та існував обряд поховання в курганах. На території краю виявлені тисячі курганів (більш ніж 10 тис.), під насипами яких знаходяться давні поховання, що зберігають інформацію про матеріальну та духовну культуру народів, які населяли Степове Подніпров’я в давнину та середньовіччя.

Особливої уваги серед курганів Дніпропетровщини, звісно, заслуговують скіфські. У ІV ст. до н. е. Степове Подніпров’я стало центром скіфської держави – “Великої Скіфії”. За свідоцтвом давньогрецького історика Геродота, скіфи ховали своїх царів у Геррах, район, який, як припускають, пов’язаний з дніпровськими порогами. Дійсно, в Надпоріжжі, в Нікопольському, Солонянському, Апостолівському районах знаходились та існують і зараз царські кургани. Найбільш відомі царські кургани, в яких археологи виявили видатні пам’ятки давнього прикладного мистецтва (зброя, прикраси, предмети побуту із золота та срібла) – Чортомлицький курган (Нікопольський район), Товста Могила (м. Покров).

Борис Миколайович Мозолевський

У добу раннього середньовіччя (ІV-ХІІІ ст. н. е. ) край став своєрідним коридором, через який з Азії в Європу пройшло багато кочових народів: гуни, авари, болгари, хозари, мад’яри, печеніги, торки, половці, монголо-татари. Їх стійбища, поховання, святилища виявлені археологами у степах Подніпров’я. У цей же час тут з’являються і слов’янські поселення. Але у ХІІІ ст. ці землі були спустошені монголо-татарською навалою і невипадково отримали назву Дикий степ.

Яскравою сторінкою в історії краю є запорозьке козацтво, виникнення якого відносять до XV ст. Це унікальне явище всесвітньої історії, яке, по суті, визначало напрямки економічного, політичного і культурного розвитку України. Завдяки козацтву український народ вижив духовно, розвинувся соціально. Історія Запоріжжя – це перехрестя драматичних подій у долі українського народу. Тут, на омитих Дніпром кручах, в єдиному куточку на землі, у часи насильства та інквізиції Середньовіччя палало вогнище волі й незалежності, людської честі і гідності, осередком якої була Запорозька Січ.

У козацькі часи територія сучасного міста Дніпро і області були складовою частиною земель Війська Запорозького Низового з осередком на Запорозькій Січі. Управлінський центр розташовувався у Великому Лузі на території сучасного Нікопольського району. За різних обставин в межах цього району управлінський центр Січі п’ять разів змінював місце свого розташування,у зв’язку з чим Запорозька Січ у кожному випадку отримувала іншу назву: Томаківська (80-ті рр. XVІ ст. до 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1638-1652), Чортомлицька (1652-1709), Підпільнянська (1734-1775). Тобто протягом існування Війська Низового 5 осередків Запорозьких січей (з 8 існуючих) розташовувались на території сучасної Дніпропетровської області.

У 1648 р. Микитинська Січ (м. Нікополь, стара частина міста) стає відправною точкою, з якої розпочалась національна визвольна революція українського народу. Богдан Хмельницький підняв козацтво на боротьбу за свої права і вольності, а отримавши підтримку всіх станів населення України, розпочав процеси з відтворення окремої національної країни.

Історія Дніпропетровщини зберігає багато пам’ятних дат і подій, пов’язаних із запорозьким козацтвом. Особливо багатий на пам’ятники козацтва Нікопольський район Дніпропетровської області. Наприклад, біля с. Капулівка, в кургані Сторожева Могила знаходиться поховання І.Д.Сірка (приблизно 1610-1680 рр.), кошового отамана Чортомлицької Січі. Розквіт його діяльності припав на 60-70-х рр. XVІІ ст. Соратник Б. Хмельницького, учасник революції 1648-1657 рр., провідник козацтва в багатьох походах проти Османської імперії і Кримського ханства, він заслужив собі славу „Славного лицаря” ще за життя, а могила його завжди була святим місцем.   

Початок багатьом населеним пунктам Дніпропетровщини поклали зимівники заможних козаків. Наприклад, зимівник Семена Карнауха, відомий у 1737 р., перетворився у с. Карнаухівку. Типовим козацьким зимівником була і нинішня Сухачівка, заснована у 1775 р. козаком Сухачем. Смт Петриківка, за переказами, бере свій початок від зимівника козака Петрика. А місто Дніпро було закладено на місці козацького поселення Половиці, як припускав Яворницький Д.І., свою назву поселення отримало від річки Половиця і почало заселятися із середини XVІІІ ст. 

У 1775 році згідно з указом Катерини І про ліквідацію Січі, землі запорізьких козаків примусово були приєднані до Російської імперії.

Землі сучасної території Дніпропетровської області у другій половині XVIII ст. входили до складу Новоросійського краю Російської імперії та аж до початку ХІХ ст. та постійно зазнавали змін адміністративних кордонів. Активно проходили процеси подальшого заселення та господарського освоєння краю, формування своєрідної культури, місцевих традицій.

30 березня 1783 р. Азовська та Новоросійська губернії об’єднуються у величезне Катеринославське намісництво, територія якого охоплювала майже 10 сучасних областей України та півострів Крим. У цей же час засновується губернський центр – місто Катеринослав (нині – Дніпро).

Наприкінці ХVІІІ ст., коли з життя пішли Г.О. Потьомкін (1791 р.), а згодом і імператриця Катерина ІІ (1796 р.), урядова політика щодо Південної України змінюється. Указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. з Катеринославської та частини Вознесенської губерній утворюється Новоросійська губернія, що складається з 12 повітів. Губернським містом залишається Катеринослав, перейменований 22 грудня 1797 р. у Новоросійськ (назва залишилася до 1802 р.)

Останній перерозподіл адміністративної карти Новоросії відбувся 8 (20) жовтня 1802 р. Згідно з указом Олександра І Новоросійську губернію розподілено на три губернії: Миколаївську (з 1803 р. – Херсонська губернія), Таврійську та Катеринославську, що мала у 1806 р. 8 повітів – Катеринославський, Новомосковський, Павлоградський, Бахмутський, Олександрівський, Слов’яносербський, Верхньодніпровський та Таганрозький (пізніше Ростовський).

У цей час відбувається  заселення та господарське  засвоєння краю. З різних куточків не тільки Російської імперії, але й Європи сюди ринув потік переселенців: німців, росіян, греків, вірмен, ромів, грузинів, шведів, поляків, євреїв, албанців, корсиканців та ін. Частина іноземних поселенців асимілювала з місцевим населенням, однак росіяни, греки, волохи, поляки, німці на довгий час зберегли свої національні звичаї, традиції, одяг, культуру.

Завдяки політиці різноманітних пільг населення краю швидко зростало і  на початок ХІХ ст. вже налічувало майже  600 тис. осіб, а до 1860 р. його кількість збільшилась у два рази. У своєму складі губернія мала 29 міст та містечок, 1890 селищ та сіл, більш ніж 100 колоній.

Населення переважно займалося землеробством, і зернові культури у великій кількості продавали за кордон. Природа степової України сприяла доброму розвитку скотарства, особливо великої рогатої худоби та вівчарства, що займало перше місце в Російський імперії. У першій половині ХIХ століття відбувалося повільне, але постійне зростання промисловості та торгівлі. У 1825 році на Катеринославщині було 38 підприємств, у 1832 р. – 54, у 1854 – 120, і в 1860 – 288 ( в основному з переробки сільськогосподарської продукції). Зростає і кількість ярмарок. У 1857 р. їх відбулося 62 великих та 319 маленьких ярмарків. А щорічний вовняний ярмарок мав не тільки загальноросійське, але й європейське значення.

У 1793 р.  в Катеринославі відкрилося Головне народне училище, яке пізніше було перетворене в класичну чоловічу гімназію. Згодом відкриваються повітові училища у Павлограді, Новомосковську, Олександрівську, Бахмуті,  Катеринославі. Крім того, в Катеринославі значилися парафіяльне училище, семінарія, єврейські талмуд – тори, приватні чоловічі та жіночий пансіони.

У 1838 році почала випускатися газета „Екатеринославские губернские ведомости”, у 1834 році була відкрита Губернська публічна бібліотека, в 1847 році  створено театр. 1849 рік ознаменувався відкриттям Музеума древностей Екатеринославской губернии.

Серед тих, хто в цей час сприяв розвитку краю, необхідно назвати Синельникова І.М., Струкова А.Г., Миклашевського М.П., Фадєєва А.М., Фабра А.Я., Грахова Я.Д., Мізка Д.Т. і багатьох інших.

Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. в історії краю позначені низкою подій і явищ, котрі знаменували собою початок принципово нової епохи. Промислова революція, індустріалізація, модерні процеси  торкнулися  цього краю і перетворили його на провідний  економічний регіон не тільки південної України, Російської імперії, але й Європи.

Перевагою Катеринославської губернії перед іншими українськими губерніями було те, що вона, маючи всі умови для розвитку сільського господарства, в той же час мала значні запаси мінеральних багатств для розвитку гірничозаводської промисловості.  Тут склалася певна спеціалізація промислових районів. Завдяки наполегливій діяльності Поля О.М. і залученню французького капіталу у 1881 році розпочалися промислові розробки залізної руди на Криворіжжі. Донбас стає центром вугільної промисловості, а Нікопольський басейн – марганцевої. Ці осередки промислового виробництва набули загальноросійського значення. Донбас, Кривий Ріг, Нікополь входили до складу Катеринославської губернії. Тому, говорячи про центр важкої індустрії у Південноукраїнському регіоні, маємо на увазі саме Катеринославську губернію.

Каталізатором цих процесів в економіці стало залізничне будівництво, яке стимулювало розвиток вищезгаданих галузей. 18 травня 1884 р. урочисто відкрили нову залізницю разом із мостом через р. Дніпро в Катеринославі. Вона отримала назву Катерининська і вже через короткий час стала найбільшою у Російській імперії. А міст через Дніпро, який має назву "Старий", являв собою одну з величезних і витончених споруд інженерного мистецтва ХІХ ст. За своєю довжиною він був одним із найбільших у Європі. Прокладання залізниці з Донбасу до Кривого Рога через Катеринослав і будівництво моста через Дніпро кардинальним чином змінило долю нашого краю. По суті, ця подія стала другим народженням як губернії, так і міста.

Поєднання західного і східного районів (Криворіжжя і Донбасу) викликало великий заводопромисловий потік, який глибоко сколихнув „сонне” життя багатого на мінерали краю. Усе це сприяло появі потужних підприємств гірничої та металургійної промисловості. Промислове піднесення 1890-х років Катеринославщини не мало аналогів в історії промисловості не тільки дореволюційної Російської імперії, але й буржуазних країн Європи.

У 1900 році на Катеринославщині працювало 20 великих металургійних, металообробних, машинобудівних і механічних  заводів, побудованих за рахунок іноземних інвестицій, у першу чергу бельгійських та французьких.

5 найбільших металургійних заводів:  Юзівський (м. Юзівка – сучасне м. Донецьк), Дніпровський (м. Кам’янське), Олександрівський (м. Катеринослав – сучасне м. Дніпро), Петровський (м. Єнакієве), Донецько-Юр’ївський (смт Юр’ївка) – продукували чверть чавуну у Російській імперії.

Високий рівень концентрації промислового виробництва (одне з перших місць у світі), значний вплив іноземного акціонерного капіталу та технічного персоналу з Франції, Бельгії, Англії, Німеччини супроводжувалися запровадженням європейської новітньої техніки та технології, використанням передових форм організації праці, підготовкою кваліфікованих кадрів. Такі зміни перетворили губернію на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70%  видобутку кам’яного вугілля, 69% виплавки чавуну, 58% заліза і 57% сталі Російської імперії (1913р.). Підприємницька  „лихоманка” призвела до значного і швидкого накопичення капіталів, до формування промислової буржуазії, організаторів гірничозаводської промисловості.

Неймовірно швидко зростало населення Катеринославської губернії – у 1884 році тут мешкало 1 млн 400 тис. осіб, а в 1901 році вже 2 млн 800 тис. Головною корінною масою населення були українці – 68,9%. За ними йшли росіяни – 17,3%, євреї – 4,7%, німці – 3,8%, греки – 2,3%. За кількістю іноземних підданих губернія займала одне з перших місць серед інших губерній Європейської Росії (13 617 осіб з 24 країн світу).

Важливим явищем у суспільному, економічному і культурному житті губернії було земське самоврядування. Катеринославське губернське земство, відкрите 15 вересня 1866 р., було найстарішим та найпотужнішим в  Україні. На початок ХХ ст. серед 34 земств Російської імперії катеринославське займало перше місце за витратами на охорону здоров’я, ветеринарію, третє місце – у сприянні економічного добробуту населення.

Бурхливий розвиток Катеринославщини кінця ХІХ - поч. ХХ ст. був перерваний карколомними подіями Першої світової війни та революційними змаганнями. У деяких повітах губернії влада змінювалась 12 і більше разів, у м. Катеринославі – 20 разів (найбільшу кількість серед міст України).

У період Української революції (1917 – 1921 рр.) відбувається відродження українського національного руху на Катеринославщині. 31 березня 1917 р. радою місцевого товариства „Просвіти” на чолі з головою Вировим Е. було влаштовано Свято відродження Просвіти, під час якого вперше була використана українська національна символіка: жовто-блакитні стрічки та прапори. По всій губернії створюються губернські революційні та повітові українські ради. Наш земляк Стасюк М.М. один з організаторів Центральної Ради зі створенням Генерального секретаріату  15 червня обійняв посаду Генерального секретаря продовольчих справ.

Створюються філії „Просвіти” (до серпня 1917 р. – 40 філій); українські військові товариства (228 зап. піш. полку; 229-му, і полку ім. гетьмана П. Дорошенка м. Павлограда тощо); українські вчительські товариства (Е. Вировий і І. Труба); відкриваються українські гімназії („1-а у Катеринославі”, „Весело-Тернівська” м. Кривій-Ріг, „Томаківська ім. Т. Шевченка” тощо).

Більшість населення губернії виступило проти обмеження автономії України з 9 губерній до 5 без Катеринославщини згідно з Інструкцією Тимчасового Уряду від 4 серпня 1917 р. її розколу на частини, з наполяганням на приєднання краю до складу української автономії. Конфлікт між Центральною Радою і Тимчасовим урядом грозив перерости у збройне протистояння, але в жовтні 1917 р. уряд Керенського було повалено, і до влади у Петрограді прийшли більшовики. Центральна Рада не визнала владу більшовиків і ІІІ-м Універсалом проголосила про створення УНР, до складу якої в межах 9-ти губерній увійшла і Катеринославщина, враховуючи волевиявлення населення краю.

10 листопада 1917 р. відбувся парад українського війська, організований Катеринославською військовою української радою на підтримку ІІІ-го Універсалу. Парад приймав майбутній командир УГА, Запорізької дивізії, головнокомандувач діючої армії УНР у І-му Зимовому поході полковник  Омелянович-Павленко М.В. 19 листопада в м. Катеринославі відбулося Свято відродження України, а 21 листопада – концерт-мітинг, організований Губернською українською радою з нагоди проголошення УНР.

Не визнавши владу Центральної Ради, у грудні 1917 р. Радянська Росія почала військове захоплення України (розпочалася 1-я радянсько-українська війна).  Військові дій на території губернії розпочалося із захоплення залізничних станцій: Лозова, Павлоград (19 грудня), Синельникове (22 грудня), вже 29 грудня в м. Катеринославі було встановлено Радянську владу до 4 квітня 1918 р.

Катеринославщина опинилась у зоні впливу Австро-Угорщини  та Німеччини. 9 – 29 квітня 1918 р. було відновлено діяльність Катеринославської губернської ради УНР на чолі Мазепою І.П. 29 квітня влада Центральної Ради була повалена і до влади прийшов гетьман Скоропадський П.П. УНР припинила своє існування і постала українська держава (гетьманат). Уряд гетьмана Скоропадського П.П. взяв курс на розбудову української держави, вводилось обов’язкове використання української мови в державних установах, створювалась українська армія, відкривались українські навчальні заклади, курси з вивчення української мови. У 1918 р. на базі приватного університету з російською мовою викладання (нині Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара) планувалось відкрити дві кафедри викладання української мови. Одним з викладачів курсу „Історії України і старожитностей Півдня” був Яворницький Д.І.

Катеринославщина стала осередком повстанського руху невдоволеного селянства, найбільшого в 1918 – 1921 рр. На Катеринославщині було сформовано Революційно-Повстанську армію України (махновців) під проводом Махна Н.І. (40 – 50 тис. осіб). Частина губернії прозивалась Махновією, а залізнична станція Гуляй-Поле – Махноградом.

У грудні розпочалося антигетьманське повстання, що призвело до встановлення влади Директорії на чолі з Винниченко В. і Петлюрою С. Було проголошено відродження УНР і відновлення "вільного козацтва", головою Катеринославської філії УНС став Труба І.М. Українська влада в місті протрималась 20 листопада – 30 грудня 1918 р. "Полк Січових Стрільців" – "Вільних Козаків" на чолі з Самокишем Р.І. вдруге встановив владу Директорії в м. Катеринославі 1 січня 1919 р. (проіснувала до 26 січня). Саме в цей період у колах української громадськості міста поширилась друга назва міста Січеслав. У газету „Республіканець” було подано замітку про необхідність перейменування міста, "бо вже годі ганьбити перед усім культурним світом, славлячи запеклого ворога українського народу царицю Катерину". 22 січня 1919 р. архієпископ Катеринославський і Маріупольський Агапіт Вишневський відправив урочистий молебень після проголошення Універсалу Директорії про злуку УНР і ЗУНР (в м. Києві).

Вже наприкінці січня влада в місті знову перейшла до рук більшовиків. З 8 – 14 червня 1919 р. в м. Нікополі розпочалося Троїцьке селянське антибільшовицьке повстання.

Катеринославщина опиналась на маргінесах української визвольної боротьби. Проте в дієвій українській армії продовжили воювати багато наших земляків. Бабенко В. – зв'язкова повстанкому, Костя Пестушко у березні 1921 р. направлена губернським штабом до Повстанського штабу Тютюника Ю. в м. Тарново (Польща), Феденко П.В., Божко Ю., Капустянський М.О., Артнабут З.І., Козаченко М.Є – учасники І-го та ІІ-го Зимового походів української армії. ІІ-й Зимовий похід (жовтень – листопад 1921 р.) став останньою спробою збройним шляхом відстояти незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

Після революції та закінчення військових дій перед владою відразу ж постало питання удосконалення старого адміністративно-територіального устрою, а також численних перейменувань міст та сіл, вулиць та площ, заводів та різних установ. Перші зміни на теренах Катеринославщини відбулися ще в 1919 р., коли була створена Донецька губернія з трьох повітів Катеринославської губернії. У 1920 р. при створенні Олександрівської губернії (у 1921 р. перейменована на Запорізьку) Катеринославщина втратила Олександрівський повіт. Кардинальна адміністративно-територіальна реформа 1922 – 1925 рр. остаточно знищила старий устрій – замість повітів та волостей з'явилися округи та райони, а у 1925 р. ліквідовано губернії. На місці Катеринославської губернії залишилось 7 округів, серед яких Криворізький, Катеринославський та Павлоградський. Останні два у 1926 р. були об’єднані в один – Дніпропетровський (у липні 1926 р. Катеринослав було перейменовано на честь голови ВУЦВК Григорія Івановича Петровського у Дніпропетровськ). У 1920 – 1930х  рр. відбулись майже усі основні перейменування на честь діячів партії і радянського уряду.

Створенню областей, у тому числі і Дніпропетровської 27 лютого 1932 р., передував ще один експеримент в адміністративно-територіальному поділі – в 1930 р. ліквідовано округи, а райони безпосередньо підпорядковувались центру. Ця система спричинила невідповідність між управлінням регіонами та соціально-економічним розвитком і стала основною причиною переходу до обласної моделі устрою. На момент створення у 1932 р. Дніпропетровська область складалась з 50 районів та 4 міст – Дніпропетровськ (нині – Дніпро), Запоріжжя, Кам’янське (у 1936 – 2016 рр. – Дніпродзержинськ) та Кривий Ріг, з населенням 4 032 200 осіб. Пізніше, у 1937 і 1939 рр, частина її території ввійшла до складу щойно утворених Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської областей, і Дніпропетровська область отримала сучасні кордони.

У роки Другої світової війни, не дивлячись на жорстокі бої на підступах до Дніпропетровська (нині – Дніпро), спротив, який чинили війська Резервної армії, потім 6-ї армії, героїчно захищаючи міста та села (з серпня 1941 р. до березня 1944 р. – період нацистської окупації області). На окупованій території діяли підпільні організації та партизанські загони, знищуючи людську силу та техніку ворога. Під час нацистського окупаційного режиму у Дніпропетровській області було знищено 78 118 осіб цивільного населення та 37 185 військовополонених. Насильницьке вивезення на роботу до Німеччини на Дніпропетровщині отримало величезні масштаби. Всього було вивезено 176 303 особи. Протягом героїчного форсування Дніпра, осінньо-зимового наступу військ 2-го та 3-го Українських фронтів в 1943 та 1944 рр. у важких боях Дніпропетровщина була визволена від ворога і почала відновлювати зруйноване війною господарство.

У післявоєнний час Дніпропетровщина перетворилась на один із найпотужніших промислових і сільськогосподарських регіонів України. Гірничодобувна, металургійна, металообробна, машинобудівна, хімічна та інші галузі промисловості Дніпропетровщини у багатьох напрямках досягли провідного рівня в колишньому СРСР.

У 1960 – 1970-х рр. в Дніпропетровській  області склався військово-промисловий ракетно-космічний центр на базі заводу „Південмаш” і КБ „Південне”. У 2014 р. виповнилось 60 років від дня заснування машинобудівного заводу і 50 років конструкторському бюро, де зосереджені провідні вчені, висококласні проектанти, інженери, конструктори, виробничники, які вирішували найскладніші питання, створювали й впроваджували новітні технології, визначаючи світовий рівень багатьох напрямів і досягнень у ракетно-космічній науці і техніці.


Дніпропетровщина в подіях АТО/ООС. 

Дніпро з весни 2014 року – важливий військовий, політичний, медичний, логістичний, транспортний та економічний центр України.

З березня 2014 року сотні тисяч українських військових захищають Україну. Загалом більше 300 тисяч осіб отримали статус учасника бойових дій. З 2014 року і до сьогодні більше 30 тисяч дніпровців брали участь в АТО/ООС на Сході України.

Дніпровські військові підрозділи в АТО/ООС : 25-а окрема повітряно-десантна бригада, 93-я окрема механізована бригада, 17-а окрема танкова бригада, 74-й окремий розвідувальний батальйон, спецпризначенці СБУ, частини протиповітряної оборони та авіація, підрозділи Національної гвардії України, полк "Дніпро-1", 20-й, 39-й, 40-й, 43-й батальйони територіальної оборони, Добровольчий Український Корпус "Правий Сектор", добровольчі батальйони "Айдар" та "Донбас", міжнародний батальйон "Джохара Дудаєва", окремий підрозділ спецзв’язку.

На початок 2014 року система військової медицини була майже зруйнована, тому поранених військовослужбовців приймали цивільні лікарні. Наразі поранених та хворих бійців приймають 2 військових госпіталі та 10 цивільних лікарень області. З початку війни медичні заклади Дніпропетровської області прийняли понад 10 000 поранених.

На 2020 рік у Дніпровському військовому госпіталі відкрито 6 нових відділень та кількість місць збільшилась з 100 до 400. Крім тисяч прийнятих поранених, бригади лікарів госпіталю приймали безпосередню участь в АТО.

Понад 3000 поранених прийнято в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І.І. Мечнікова, куди доставляли бійців з найбільш тяжкими травмами, що вимагали проведення реанімації, інтенсивної терапії та невідкладних хірургічних втручань.

На Дніпропетровщині функціонують 4 центри реабілітації для військовослужбовців: у лікарні ім. І.І. Мечникова (Дніпро), с. Новотроїцьке (Новомосковський район), смт Роздори (Синельниківський район) та у місті Кам`янське.

Першим, хто почав надавати медичну допомогу та здійснювати евакуацію поранених військовослужбовців на передовій, був добровольчий батальйон „Госпітальєри”, створений у липні 2014 року на базі Добровольчого Українського Корпусу.

Через Дніпровський аеропорт до лікарень та госпіталів області було доставлено понад 6000 поранених, здійснено понад 800 рейсів.

До початку війни в Україні не існувало інституту військового капеланства. Священики добровільно вирушали у зону бойових дій, щоб підтримати військовослужбовців. Велику допомогу під час війни було надано Дніпропетровською єпархією Православної Церкви України. В Дніпропетровській єпархії ПЦУ був створений відділ співпраці з військовими формуваннями, патріотичного виховання та капеланського служіння, засновником і очільником якого є протоієрей Дмитро Поворотний. Крім опіки над підрозділами Збройними Силами України, Національної гвардії України та добровольчими батальйонами, єпархією було зібрано та відправлено в зону АТО/ООС гуманітарну допомогу та започатковано благодійні проекти для допомоги цивільним мешканцям на лінії зіткнення та сірої зони. У шпиталі в смт Черкаське несе службу єдина в Україні жінка-капелан, психолог, сестра Симеона Довганюк.

Бойові дії на Сході призвели до величезних людських жертв та поранених, до значної кількості внутрішньо переміщених осіб, завдали серйозної шкоди промисловості, інфраструктурі та житловому фонду. На сьогодні неможливо встановити точну кількість загиблих, внаслідок продовження бойових дій. За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, кількість жертв на кінець 2019 р. склала понад 13 000 осіб, причому більша їх частина – це цивільні втрати, жертви терактів, вчинених російськими найманцями. За офіційними даними понад 5000 осіб – це українські військовослужбовці.

Протягом 2014 – 2020 рр. у зоні АТО/ООС загинуло понад 600 наших земляків. Це найбільша кількість загиблих серед областей України.

Волонтерський рух в області з`являється майже одночасно із виникненням добровольчих батальйонів. Необхідність у волонтерському русі була зумовлена відсутністю достатніх матеріальних ресурсів для армії. Розгалужена система допомоги армії з`явилася приблизно в травні – червні 2014 року. За приблизними підрахунками на Дніпропетровщині понад 200 000 волонтерів.

В Україні станом на сьогодні майже 1 400 000 внутрішньо-переміщених осіб. У Дніпропетровській області, за офіційними даними, 80 – 120 тисяч внутрішньо переміщених осіб. За неофіційними – у два рази більше. В області для  внутрішньо переміщених осіб збудовані шість модульних містечок у містах Дніпро, Кривий Ріг, Кам’янське, Павлоград, Нікополь та Марганець.


Видатні постаті Дніпропетровщини

Далеко за межами України відомі імена Д.І. Яворницького, видатного українського історика, археолога, етнолога, письменника, фундатора Дніпропетровського національного  історичного музею, який носить його ім’я; А.С. Синявського, відомого діяча освіти, науки, громадського життя, директора Катеринославського комерційного училища; М.В. Родзянки, предводителя Катеринославського дворянства, члена Державної Думи Росії; П.П. Ширшова, полярника, океанографа, якому присвоєна найвища державна нагорода часів Радянського союзу; І.І. Гвая, конструктора реактивних мінометів „Катюша”; Ж.Я. Котіна, конструктора важких танків; Л.В. Пісаржевського, вченого-хіміка; К.Ф. Стародубова, академіка, вченого-металурга; О.Л. Красносельського, архітектора, поета;  І.М. Труби, громадського і політичного діяча, письменника; Т.Я. Пати, засновниці школи петриківського народного розпису; В.П. Петрова (Домонтовича), письменника, культуролога, філософа, історика; В.П. Підмогильного, видатного письменника і перекладача; М.К. Янгеля, видатного конструктора ракетної техніки, який двічі отримував найвищий ступінь відзнаки за трудові досягнення часів Радянського союзу; О.Т. Гончара, видатного письменника і громадського діяча; Л.Б. Когана, педагога, видатного скрипаля; Вадима Сідура, всесвітньо відомого скульптора, письменника, та багатьох інших наших земляків, тих, хто народився, жив і працював на Дніпропетровщині.

12 серпня (31 липня за старим стилем) 1831р. в Катеринославі у садибі Фадєєвих (дідуся і бабусі по лінії матері, Олени Ган, катеринославської письменниці) на вулиці Петербурзькій (нині Князя Ярослава Мудрого) народилася О. П. Блаватська. Вона відома всьому світу як видатна дослідниця, знавець стародавніх релігійних та філософських вчень, талановита письменниця і публіцист, засновниця міжнародного Теософського товариства. Свої дослідження вона проводила на стику науки, релігії та філософії. Засноване нею Теософське товариство сьогодні налічує понад сімдесят відділень по всьому світу та ще безліч інших об'єднань, що виникають на базі її ідей. Спадщина О.П. Блаватської мала величезний вплив на відомих вчених, письменників, художників та композиторів різних країн світу.


Історія літератури Дніпропетровщини

Історія літератури нашого краю давня, неповторна, багата іменами та подіями. Придніпровський край дивував, полонив красою і неповторною історією багатьох письменників: тих, хто про нього тільки чув, і тих, хто побував тут у різні часи, тих, хто тут народився, але найбільш тих, хто був пов’язаний з цією землею усім життям.

Збереглися враження і роздуми, були написані листи, створені поетичні та прозові твори про Придніпров’я найрізноманітніших авторів. Таємничою "пітьмою і туманами" земля ця оповита для Гомера. Про красу степів писали Геродот і Стратон. "Кам’яними горами" виростали на шляху Дніпра-Славутича "крізь землю половецьку" пороги в "Слові про Ігорів похід". "Б’ють пороги" в поезії Тараса Шевченка. Про "відважних синів України", що переборюють їх, розповідає перша катеринославська письменниця Олена Ган. "Легіонами кам’яних щитів" називає ці надсимволи краю Гнат Хоткевич.

Загадковою та привабливою залишалася наша земля для Нізамі, Вольтера, Пушкіна, Меріме і Сенкевича. Захоплювалися нашим краєм Ізмаїл Срезнєвський, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Григорій Данилевський, Леся Українка, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Володимир Гіляровський, Борис Грінченко, Павло Загребельний.  Враження про край і його столицю лягли на сторінки сотень творів і спогадів.

Завжди пам’ятали, що народилися у Катеринославській губернії (Катеринославі – Січеславі – Дніпрі)  Володимир Даль, Олена Блаватська, Всеволод Гаршин, Антон Чехов, Микола Вороний, Валер'ян Підмогильний, Віктор Домонтович, Василь Мисик, Михайло Свєтлов, Олександр Галич, Олесь Гончар.

Багато з них, але ще значнішою мірою Микола Мізко, Микола Закревський, Григорій Залюбовський, Олександр Єгоров, Іван Манжура, Адріан Кащенко, Дмитро Кедрін, Володимир Булаєнко, Ганна Світлична, Олександр Зайвий, Михайло Чхан, Віктор Корж, Федір Ісаєв, Іван Сокульський, Олександр Завгородній присвятили Придніпров’ю своє життя і творчість.

Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux