Він поїхав до оточеного Маріуполя, усвідомлюючи, що це дорога в один кінець. Рятував поранених на «Азовсталі». Оперував під потужними авіаударами. Чотири місяці провів у полоні. Далі разом з «Пташкою» та командирами «Азову» потрапив до першого великого обміну. Про військового хірурга з Дніпропетровщини Євгена – у рубриці ОВА «Творці перемоги».

«Планувалась спецоперація. Мене спитали, чи готовий я вилетіти до Маріуполя, який вже на той час був в оточенні. Я спілкувався зі знайомими лікарями, які знаходилися там, на «Азовсталі». Вони сказали, що їм потрібна допомога. Що вони фізично і морально виснажуються», – розповів хірург.

Він зізнається, було зрозуміло, що це квиток в один кінець. Але чомусь мав впевненість, що з ним нічого не станеться.

В ніч на 1 квітня чоловік опинився на «Азовсталі». Гвинтокрил, яким його доставляли в Маріуполь, на зворотньому шляху збили.

«Зі мною були ще два анестезіологи, нейрохірург і медична сестра. Почалась безперервна робота за операційним столом. Понад півтора місяці – десь до 18 травня. Було справжнє пекло. Обстріли не припинялись взагалі. Гатили з усіх видів озброєння», – наголосив Євген. 

Лікар більш ніж впевнений, що ворог знав їхні локації. Найбільше цілив саме по «медичному» бункеру, де надавали допомогу пораненим. В чотирьох місцях його пробили.

«Добре, що не по центру влучили, де стояли операційні столи. Тож ми могли працювати далі. Часто агресор бив важкими і потужними авіаційними бомбами: півтонними, тонними, трьохтонними. Вони залишали після себе страшні руйнування. Все навколо стало наче місячна поверхня. Величезні вирви – як кратери», – згадує лікар. 

Загалом хірург разом із колегами надав допомогу понад одній тисячі поранених. Великою проблемою була відсутність донорської крові. Доводилось йти на ризик – робити прямі переливання від одного бійця іншому. Але до таких методів вдавалися у крайніх випадках. Коли життя пораненого висіло на волосині.

«Чесно кажучи, брати кров було особливо ні в кого. Багато ослаблених поранених. Ми всі зневоднені, виснажені без їжі. Інколи з інших локацій нам трохи провізії приносили. Був період, коли на добу я мав пів одноразового стаканчика каші і малесенький шматочок сала. Попри все, для мене було важливо, що хлопці, яких я оперував – вижили», – наголосив Євген. 

А далі був чотирьохмісячний полон. «Азовці» отримали наказ виходити з оточення. Перших підняли на поверхню лежачих хворих. Євген вийшов 19 травня. Каже, запам’ятав, бо 20 числа у дружини день народження.

«Тримали нас в Оленівці. Викликали на допити, тиснули морально. Ми ходили з опущеними очима, руки за спину. На їжу відводили 2-3 хвилини. Полон, одним словом, що тут скажеш», – сказав хірург. 

Одного вересневого дня полоненим наказали зібрати речі. Далі зав’язали скотчем обличчя, зв’язали руки. Спочатку везли у КАМАЗах, потім літаком. Несподівано пересадили в автобуси з м’якими сидіннями. Вже тоді, запевняє Євген, закралась надія, що це може бути обмін. Хоча дорога була виснажлива – півтори доби.

«На рідній землі видихнув. Не міг повірити, що в Україні. Нас поселили в один із госпіталів. Дали одяг, взуття, телефон, речі першої необхідності, смачно годували. Перші декілька днів я прокидався, дивився у вікно і думав, що це сон. Емоції – надзвичайні», – поділився Євген. 

Нині лікар продовжує рятувати захисників. Запевняє, стоятиме за операційним столом стільки, скільки буде потрібно.

«Творці перемоги» – рубрика Дніпропетровської обласної військової адміністрації. Вона – про людей, які наближають нашу перемогу. Кожен – на своєму фронті.