Село Ольгине Херсонської області. Його окупували у березні минулого року. Під гнітом росіян сім місяців протрималося лише восьмеро місцевих. Серед них і пан Микола. Поступово спогади про пережите зникають. Та забути погрози розстрілом, дні та ночі у підвалі чоловік навряд зможе. Назавжди у його пам’яті й довгоочікувана зустріч з українськими оборонцями.    

«Ольгине – одне з сіл, з відновленням якого за проєктом «Пліч-о-пліч» допомагатиме Дніпропетровщина. Воно було в окупації сім місяців. На момент звільнення тут залишалося лише восьмеро місцевих. Та люди повертаються. Нині їх вже майже сто. Маємо допомогти їм з відбудовою потрощених будинків. Набутий на Херсонщині досвід масштабуємо й на інші області. На ті території, до яких не дістає ворожа артилерія», – сказав начальник ОВА Сергій Лисак. 

Ще кращим та сучаснішим. Таким бачить рідне Ольгине пан Микола. Він один з тих, хто ні на день не покинув села. Залишався в окупації. Та у хаті знаходився рідко. Все частіше у підвалі власного маленького складу.

«Понад п’ять місяців ми просиділи у ньому. Дві сім’ї, шестеро людей. Вогко було, але безпечніше за будинок. Готували наверху, – поділився мешканець Ольгиного Микола. – Правда, і сюди прилітало. Двічі зачепило. Декілька стін розбило. Стільки пилюки налетіло. На другий місяць окупації вгатило й по трактору. Прилетіло просто у кабіну. Тоді ж убило корову, козу і теля. Мої не витримали. Виїхали. Залишився тут сам».

Без родини поруч, але з чималим господарством. Покинуті собаки та корови з усього села сходилися до нього на подвір’я. Микола носив воду для них. Підгодовував. У той час як окупанти відстрілювали тут все живе.

«У селі майже всі поголів’я тримали. Багато було свиней. Так окупанти їх чимало віризали. Стріляли у них. Після шикували. Що не день – шашлик, – додав чоловік. – І люди зникали. Хто повмирав, а кого застрелили. Відслідковували. Для цього часто дрони піднімали. Їм не потрібні були свідки. Прагнули позбавитися нас. Били по подвір’ях та будинках».

А ще непрохані гості мародерили. Крали закрутки та іншу провізію. Виносили техніку і меблі. Коли пиячили, прискіпувалися до місцевих. Нерідко погрожуючи зброєю.

«На Великдень прийшов до мене у двір окупант напідпитку. Я вийшов, дивлюся автомат стоїть поряд з ним. Вказав, що його варто було б поставити на запобіжника. Аби ненароком у кого не вистрелити. А він спитав, звідки це я на зброї знаюся. Відповів, що в армії служив, – пригадує Микола. – Тут він і наказав роздягатися та піднімати руки. Після клацнув курок. На щастя, патрона не виявилося. Пізніше дізнався – він його перед цим подарував місцевому малому».

Переживши усі ці жахи, чоловік зустрічав українських оборонців зі сльозами на очах. Й до нині пам’ятає їхні позивні. А ще мріє про відбудову – потрощеної хати та села. З цим місцевим допомагатиме Дніпропетровщина. За проєктом «Пліч-о-пліч» регіон опікуватиметься трьома селами Херсонщини.